Казка про блакитну зірочку
Ганна жила з батьками у великому будинку на березі моря. Тут було затишно та безпечно. Шум води заколихував увечері й бадьорив зранку, а солоне морське повітря було настільки приємним, що хотілося дихати ним глибше і частіше. Батьки дуже любили свою донечку, балували її. Щоранку вони відвозили до школи, а ввечері забирали додому. Тільки тоді Ганна починала сумувати – їй ставало дуже самотньо. Родина не мала сусідів, і дівчинці ні з ким було гратися.
Вона, як кожна дитина, полюбляла гратися з однолітками. Часто уявляла, ніби живе у звичайному міському будинку, де у дворі постійно багато дітлахів. Шум, гам, сміх та баловство чути звідусіль. Ганна разом з іншими непосидами бігає, вигадує різні кумедні ігри, розважається. А з вікон будинків час від часу чуються голоси батьків, які кличуть своїх дітей на вечерю.
Ні, Ганнині батьки не були злими і не замикали дівчинку вдома. Навпаки, вони були добрими, дозволяли доньці запрошувати в гості шкільних подружок. Але дорога до їхнього будинку біля моря була далекою, тому рідко хто з дівчаток погоджувався їхати до Ганни, щоб погратися. Через це вона залишалася одна.
Часто увечері Ганна сиділа біля води й сумувала: батьки багато працювали й не могли приділяти їй достатньо часу. Дівчинка розуміла, що дорослі не можуть сидіти склавши руки, адже батьки стараються для неї, вони бажають їй тільки щастя. Проте Ганна була самотньою у цьому розкішному будинку, навіть серед усіх тих дорогих іграшок, які були в її колекції. Їй просто не вистачало спілкування.
У Ганни була бабуся, яка жила в селі. Час від часу усією родиною вони їздили до неї в гості. Дівчинка дуже любила ці подорожі. Дорогою вона багато говорила з батьками, а вони з нею. А коли приїздили до бабусі, на гостей вже чекали смачнючі вареники з вишнями. Та навіть не це захоплювало Ганну. Найбільше їй подобалося слухати історії, які майстерно розповідала бабуся. Щоразу історія була нова, а тому Ганна намагалася уважно слухати, щоб запам’ятати кожну. «Звідки бабуся знає стільки?» – роздумувала дівчинка, коли залишалася сама. Старий будинок, у якому мешкала бабуся, тільки додавав особливої загадковості та казковості цим захоплюючим оповідям.
Коли бабуся була зайнята з батьками, Ганна завжди могла весело провести час із сусідськими хлопцями й дівчатами. Через це їй ніколи не було сумно у селі. Та завжди наставав час повернення додому, де на неї чекав порожній морський берег і вигадані герої почутих історій.
Щойно Ганна ступила на поріг, як тієї ж миті двері відчинилися – з кімнати вийшла бабуся. Дівчинка голосно закричала від радості й міцно обняла бабусю.
– Ходи-но на кухню, люба! – вимовила бабуся, – твої вареники вже чекають.
– Вже біжу, бабусю, – відповіла дівчинка й зі щасливою усмішкою попрямувала до кухні.
Бабуся допомогла батькам з речами, та приєдналася до Ганни.
– Вони у тебе завжди такі смачнючі, я їх просто обожнюю, – не встигши пережувати вареник, сказала онучка.
– Тут немає ніякої таємниці, просто я їх готую з любов’ю, – посміхнувшись, відповіла жінка.
– Бабусю, а історія сьогодні буде?
– Звичайно буде, треба тільки дочекатися вечора, бо зараз маю поговорити з твоїми батьками. А ти не нудьгуй, йди-но пограйся з друзями. Я впевнена, ці бешкетники вже чатують на тебе.
Дівчинка доїла вареники, подякувала і швидко відправилася на вулицю.
За бабусиним будинком була невелика галявинка, на якій завжди гралася дітвора. За нею починався густий ліс, а тому далі дітям заборонено заходити. Ганна прийшла на галявинку, але на ній нікого не було. Вона вирішила почекати друзів у будиночку на дереві, який для них побудували дорослі в минулому році. Для маленької Ганни дерево було таким високим, що здавалося, ніби звідти бачить усю околицю. Вона швидко залізла у будиночок, трохи там посиділа, помріяла, проте ніхто з друзів так і не з’явився. Тоді дівчинці стало нудно і вона повернулася додому.
– Я вже повернулася! – вигукнула Ганна, зайшовши додому, але у будинку було тихо.
Вона вирішила, що, мабуть, не надто голосно гукала. Тоді хлопнула дверима й гукнула голосніше:
– Я вже прийшла! – однак знову ніхто не відповідав. – Агов! Мене хтось чує? Я вже повернулася!
Дівчина піднялася на другий поверх і підійшла до кімнати батьків. Двері були причинені, звідти чулися голоси мами, тата і бабусі. Ганна заспокоїлася, що вона не сама в будинку, а тому вирішила не заважати, а піти прогулятися кімнатами. У старому бабусиному будинку було багато цікавих речей, про які дівчина часто чула різні історії. Ганні можна було дивитися й торкатися всього в цьому домі, заходити до будь-якої кімнати. Єдине заборонене місце – горище. Бабуся говорила, що там темно і лячно, тому воно було завжди зачинене. Завжди, але не сьогодні…
Коли Ганна побачила відчинені двері до горища, то подумала, що лише одним оком гляне, хіба за цей час може щось трапитися. Вона обережно зробила перший крок – сходи заскреготіли, але дівчинка не злякалася. Вона піднялася нагору, штовхнула двері горища й ступила в середину. Тут справді було темно і трохи моторошно. Звикнувши до темряви, дівчинці вдалося розгледіти маленьке віконечко, через яке пробивалися сонячні промені.
На горищі було багато запилених речей. Посередині стояла велика старовинна скриня, яка і привернула увагу. Дівчинці ледве вдалося відчинити скриню, кришка якої була важка і вкрита павутинням. Впоравшись, Ганна заходилася вивчати її вміст. Багато старовинних дрібничок знаходилося в середині: кулони, брошки, сережки. Усі вони були дуже схожі на ті, які часто носила бабуся, і які Ганна любила приміряти на собі. Прикраси вражали дівчину своєю яскравістю, вона з насолодою милувалася ними.
Раптом погляд зупинився на невеликому камінчику світло-блакитного кольору, що лежав аж на дні скрині. Він мав форму маленької зірочки і, здавалося, був виготовлений зі скла. Дівчинка заходилася ретельно розглядати блакитну зірочку.
– Цей камінчик такий гарний, я ні в кого такого не бачила, – подумала вона. – Попрошу, щоб бабуся мені його подарувала.
Ганна склала усі речі назад до скрині, зачинила вікно та поспішила піти з горища, поки її ніхто не бачить. Тихо причинила за собою двері, мов те мишеня, навшпиньках спустилася сходами й непомітно прослизнула повз кімнату, з якої досі чулися голоси батьків та бабусі, і вмить опинилася у власній кімнаті, де почувалася у безпеці. Дівчинка вирішила трохи полежати, поки бабуся врешті прийде розповідати нову історію. Але, втомившись за день, швидко заснула.
Ганнуся спала так міцно, що навіть не чула, коли заходила мама, щоб пригостити доню молоком і печивом. Напевно, в цей час їй снився кольоровий сон. Так дівчинка спала, доки не зійшло сонце.
– Доброго ранку! – почувся голос із коридору, що вів на кухню.
Усі присутні за столом озирнулися. На порозі кухні стояла сонна Ганна.
– Млинці з полуничним варенням, як ти любиш, – вимовила мама і усміхнулася.
– Вау, дякую, – відповіла дівчинка й сіла за стіл.
Ганна ще добре не прокинулася, а тому не розуміла, чи наснилися їй усі вчорашні події, чи все ж таки вони були насправді? Чи не був отой блакитний камінець у формі зірочки вигадкою її уяви? Вона довго наважувалася і врешті-решт вирішила спитати у бабусі:
– Бабусю, я знайшла вчора таку красиву прикрасу! Ти можеш мені подарувати її?
– Звичайно, онучко. Ти ж знаєш, тобі можна все. Але що це за прикраса? Розкажи, яка вона і де ти її знайшла?
– На горищі, у величезній скрині… – голос Ганни став тихішим.
– Що? Як ти туди потрапила? Я ж не дозволяла заходити туди! – сказала бабуся суворо.
– Я не спеціально! Там… там було відчинено, коли я прийшла. От я і подумала, що напевно ти передумала і відтепер дозволила заходити.
Обличчя у бабусі змінилося, вона була чимось дуже стурбована, ніби Ганна розкрила найбільшу її таємницю. Здавалося, що бабуся чогось боїться, але стримує себе, щоб не налякати онучку й інших.
– Яка саме прикраса тобі сподобалась? Ти її забрала зі скрині? Де вона зараз? – нервово розпитувала бабуся.
– Бабусю, не хвилюйся ти дуже! Я без дозволу нічого не брала. Всі прикраси лежать на своєму місці. А сподобався мені такий красивий камінець у формі блакитної зірочки, це неймовірна річ, я так хочу його мати у себе, – жалібно, немов мале кошеня, яке випило без дозволу молочко із глека, промовила внучка.
– Ох, Ганна, я дозволяла тобі гратися у будь-якій кімнаті і брати будь-які речі! Але горище…, – бабуся ніби сама виправдовувалася за вчинок дівчинки. – Розумієш, онучко, там же так брудно, все занадто давнє, запилене. Та й узагалі дім старий, тому на горищі небезпечно. Я за тебе хвилююся! Пообіцяй мені, що більше ні за яких умов не підеш туди!
– Добре, бабусю, обіцяю! То зірочку можна залишити собі?
– Можна, але доведеться трішки почекати. Я принесу тобі її пізніше, – відповіла бабуся й вийшла з кухні.
Дівчинка провела цих півдня з батьками, все очікуючи, коли ж підійде бабуся з бажаним подарунком. Та бабуся не йшла… Після обіду Ганна зустрілася з друзями, які щиро раділи приїзду подружки. Навіть граючись, вона з нетерпінням очікувала вечора, історій і, звичайно, зірочку.
Бабуся знала, які небезпечні речі лежали у старій скрині, тому так злякалася, коли онучка зізналася, що була на горищі. Усі предмети мали свої чарівні властивості, але не всі, на жаль, несли добро. Жінка багато думала про прикрасу, яку попросила собі дівчинка, згадала і про легенду, пов’язану з камінцем. Легенда про блакитну зірку була найдобрішою з усіх. Це заспокоїло бабусю, і вона все-таки наважилася подарувати прикрасу Ганні.
Настав вечір. Дівчина налила собі із кухля теплого молока, взяла печиво й умостилася біля печі. Бабуся вже була в кімнаті, а у руках тримала ту саму блакитну зірочку, яку Ганна вчора знайшла на горищі.
– Ти готова до історії? – поцікавилася бабуся
– Ще б пак! Так, мені дуже хочеться почути твою нову історію.
– Тоді слухай, я розповім тобі не просто історію чи казку, а легенду про цей самий камінець, який ти знайшла і так хочеш мати.
Бабуся розімкнула долоню, і дівчинка побачила блакитну зірочку. У цю мить Ганна посміхнулася, а очі вже допитливо дивилися на бабусю.
– Дуже давно, коли саме, вже ніхто не знає, жив один король, – почала свою розповідь бабуся. – Він жив у палаці зі своєю єдиною дочкою. Вони багато часу проводили разом, багато розмовляли, а тому жили щасливо. Але одного разу принцеса зустріла прекрасного принца та закохалася. Вони були гарною парою. З часом красень-принц запропонував коханій стати його дружиною, і принцеса, звичайно ж, погодилася. Цього дня вони повідомили цю новину королю, і він їх благословив. Король, як кожен тато, дуже любив свою дитину і бажав тільки добра, але розумів, що тепер донька житиме в іншому королівстві, а він буде за нею сумувати. Та чим тут зарадиш?
Ішли дні! Король був у своєму великому замку, де його любили і шанували як придворні слуги, так і звичайні люди. У його королівстві завжди було гамірно й весело, але чогось бракувало. Дочка приїздила в гості рідко, тому що замок її принца знаходився далеко, дорога була дуже довгою і небезпечною. Бувало, король не знаходив собі місця, так він сумував за вечорами, які колись вони проводив разом із дочкою. Знову і знову чоловік згадував їхні розмови про все на світі, які могли тривати цілий день.
І ось король не витримав, голова йшла обертом від суму і тривоги. Тоді він покликав придворного чарівника.
– Ти чарівник, ти можеш все, – сказав йому король, – я тебе дуже прошу, придумай спосіб, щоб я міг спілкуватися зі своєю дочкою частіше. Проси за це, що забажаєш! Нічого не пошкодую.
– Мій любий пане, на жаль, я не зможу зробити її шлях до палацу швидким і коротким, – відповідав чарівник, – але зможу дати вам дещо, що допоможе спілкуватися з молодою королівною на відстані.
І чарівник дав королю кришталевий камінець світло-блакитного кольору, який нагадував зірочку в небі. З тих пір король завжди міг поговорити зі своєю дочкою, коли вона не могла приїжджати в гості. Він чув її голос, а інколи навіть бачив її – і це була справжня магія.
Чарівнику король щедро віддячив – подарував один із замків у королівстві.
Цю історію переказують уже багато років. Та, на жаль, ніхто не знає, як користуватися зірочкою і чи працює вона досі.
Бабуся замовкла. Подивилась на внучку. Дівчинка любо спала, зручно примостившись на канапі. Бабуся усміхнулась, укрила дівчинку м’яким покривалом та поцілувала у теплу щічку, після чого теж пішла спати.
Цієї ночі снилися дівчинці дуже добрі та мальовничі сни, у яких був і король, і його красуня-дочка у білосніжній сукні нареченої поряд із привабливим молодим королевичем. А також уві сні Ганна тримала в руках блакитну зірку…
Зранку і до полудня Ганна з батькам ще гостювали у бабусі, пообідали й рушили додому, до свого будинку біля моря. Це були чудові вихідні для Ганни, вона почула добру історію про найкрасивіший подарунок, який їй зробила бабуся. Дівчина навіть подумала, що ця історія дуже схожа на її реальне життя. Адже їй також не вистачає спілкування, як тому королю. А вона дуже б хотіла навчитися говорити з друзями, чи з бабусею на відстані. Однак швидко згадала слова бабусі, що ніхто не знає, як користуватися зірочкою.
– Мабуть, це всього лише гарна казкова історія, – подумала Ганна і в її очах знову з’явився сум. – Не було ніякого чарівника, не було ніякої магії. У житті дива не буває.
Наступного дня на Ганну вже чекала школа. Вона завжди із задоволенням ходила до школи, адже там могла бачитися зі своїми друзями. А цього разу раділа ще дужче, бо ж збиралася запросити подружок на свій день народження, який відбудеться завтра. Вона раділа, що в її домі зберуться гості, з якими чудесно проведе час.
Подружки залюбки погодилися завітати до Ганни на свято. Вони любили проводити вільний час разом. Дівчаткам завжди було весело і цікаво з Ганною. А тим більше у її заміському будинку, де вітер, вода і сонце бадьорять.
День народження видався на славу: всі запрошені друзі приїхали і привезли купу чудових подарунків. Час пройшов непомітно швидко. Ганна провела подружок, а трохи згодом розійшлись і гості, які приходили до батьків. Не змогла приїхати тільки бабуся… Ганнуся дуже чекала на неї, хотіла познайомити з подружками, проте не цього разу.
І ось дівчинка сидить у кімнаті сама і тримає в руках бабусин подарунок – отой чарівний камінець. Раптом Ганні стало соромно: зірочка припала пилом, її неодмінно треба помити, щоб яскравіше сяяла. Вона пішла на кухню, набрала склянку води й опустила в неї зірочку. Камінець засяяв чарівним блакитним кольором. Вся кімната від цього стала світлішою.
– Раптом що це? Чи Ганні почулося, чи до неї справді хтось промовляв… Дівчинка подивилася навколо себе – нікого!
– Добрий день, принцесо! – почувся голос.
– Хто тут? – злякалася Ганна.
– Це я. Ти що мене забула? Ой, а тебе і не впізнати, ти змінилася. Принцесо, ми давно не спілкувалися, правда? Чому?
– Я не принцеса, мене звати Ганна, – здивованим голосом відповіла дівчинка. Хоча підсвідомо вона вже почала розуміти, що цей голос чується зі склянки, в якій лежить зірочка, але все ще не могла в це повірити. – Невже ти та сама зірочка, що допомагала спілкуватися королю та його дочці?
– І їм, і багатьом людям до них. Тепер я буду допомагати тобі, – сумно відповіла Зірочка.
Ганна чула, як швидко стукає її серденько. Невже це правда? Невже чарівник існував і бабуся не вигадала цієї історії?
– Чому в тебе такий сумний голос?
– Я дуже довго живу в ув’язненні самотня, і мені від цього сумно.
– А як ти там опинилася? – поцікавилась дівчинка.
І тоді Зірочка розповіла свою історію про те, як дуже давно один добрий чародій створив її для того, щоб люди могли спілкуватися між собою на відстані. Але одного разу чарівник зник, так і не здійснивши свій план. Ніхто не міг пояснити, куди він подівся, як його не шукали. Згодом вона потрапляла до рук різних королів і правителів. Зірка їх дуже боялася і не просила їх довиконати те, що почав чарівник. Але одна принцеса послухала її і пообіцяла звільнити. Та не встигла. На королівство напали вороги. Пограбували замок, багатьох людей узяли в полон, забрали із собою і зірочку. З тих пір вона ні з ким не спілкувалася.
– Але як тобі можна допомогти? – спитала дівчинка.
– Ти повинна спілкуватися з близькими людьми та цінувати це спілкування. А коли вони теж почнуть цінувати це, тобі потрібно відпустити мене в море, якщо ти, звичайно готова мене відпустити.
– І що тоді буде?
– Тоді ти зможеш спілкуватися з близькими і рідними на відстані, а я зможу розповісти всьому світу, якими важливими є спілкування і турбота одне про одного.
– Але ми і так цінуємо спілкування в нашій родині, – відповіла дівчинка. – Залишайся у мене і ти сама це побачиш.
Зірочка спостерігала за дівчинкою декілька тижнів. І зрештою Ганні вдалось її переконати, що спілкування у їхній родині цінується.
Настав момент прощатися, – сказала Зірочка. – Тепер ти можеш спілкуватися з рідними та близькими людьми на відстані, і тому вони завжди будуть поруч. Цінуй це, як і колись. На мене ж чекає увесь світ. Я повинна розповісти людям, як це важливо. Але ти зможеш зі мною поговорити, коли захочеш, достатньо лише покликати.
Зірочка подякувала Ганні, і дівчинка відпустила її в море. Тієї ж миті, вода засяяла, зірочка піднялася над морем високо в небо, а від неї по всій морській поверхні розійшлися тисячі блакитних промінчиків. Так вона об’єднала всіх людей, яким бракувало спілкування і які почували себе самотньо. Ганна змогла спілкуватися з бабусею, з друзями і навіть з батьками, коли їх не було поруч. Дівчинка цінувала ці розмови і цей час, який проводила з близькими. А зірочка з тих пір сяє в небі, і всі, хто далеко від своїх домівок, можуть спілкуватися з рідними на відстані, якщо дуже цього забажають. Люди почали цінувати теплоту, що дає спілкування, а для блакитної Зірочки це – найбільша нагорода.
З тих пір діти не раз бачили як у зимовому небі пролітав Святий Ніколаус, або Клаус, або Ніколас, щоб запалити нічну веселку, яку називали північним сяйвом та рознести подарунки дітям по всьому світу.








