Казка про Томатного Пана
Десь далеко, де ліси такі густі, що не пройде людина і не пролізе тварина, де знайшло собі пристанище невелике озерце з прозорою водою, жили фермери. Земля у тих краях завжди була надзвичайно родючою, і тому щороку люди збирали великі врожаї.
Мала свою ферму і родина одного хлопчика. Щоразу після збору врожаю дідусь продавав овочі на базарі. Цього літа саме юнакові збиралися довірити продавати томати самостійно, і він чекав цього з нетерпінням. Що-що, а томати на їхній фермі родили найкраще. Хлопець не знав, коли дідусь почав вирощувати помідори, адже це сталося задовго до його народження.
Навколо знаходилися поля інших фермерів. У кожної сім’ї буди діти чи онуки, тому хлопцеві завжди було з ким поспілкуватися. Незважаючи на те, що шлях до інших ферм пролягав через ліс, діти часто ходили в гості один до одного, навіть вночі. Вони чудово знали тутешні місця, бо виросли тут.
Так уже склалося, що на всіх сусідніх фермах господарство вели батьки, діти, діди та прадіди. А на фермі хлопчини тільки він і дідусь. Батьки хлопця давним-давно переїхали до міста, і йому доводилося бувати тут лише влітку, коли приїздив до дідуся на канікули. Однак він чудово знав усі стежки та жодного разу ще не заблукав. Знав усі дерева і рослини, встиг потоваришувати з тваринами, які жили тут, а тому вони ніколи не чіпали хлопчину, міг орієнтуватися за зірками і місяцем, який не раз указував йому шлях додому.
Усьому цьому його навчив дід. Він розповідав як доглядати за різними рослинами, як допомогти мешканцям лісу. Здавалося, що про найменший кущик дідусь думає, як про живу істоту, яка ось-ось і заговорить із ним. Але кущики мовчали, проте хлопчик усе одно вірив, що вони живі та теж вів бесіду з ними. Рослини хоча й не відповідали, хлопчик був переконаний, що вони уважно слухають.
Дідусь навчив онука вирощувати помідори. Хлопцю подобалось це заняття, та й дідусь був задоволений таким помічником. Часто вечорами, коли всі однолітки розходилися по домівках і хлопцеві ні з ким було вже гратися, він йшов на грядки, де росли томати, і говорив із ними, а вони його слухали. Він у це вірив.
А одного літа сталося дещо дивне. Хлопчик із батьками, як завжди, приїхали до дідуся. Батьки, погостювавши декілька годин, поспішили повернутися до міста, де на них чекала робота. Потиснувши татові руку і поцілувавши у щічку маму, юнак вирушив оглянути володіння: привітатися з рослинами та тваринами, з якими він не бачився майже рік. Але все виглядало тепер по-іншому: ліс був порожнім, листя дерев пожовкли, звірів у лісі майже не було. Та не це налякало дитину. Помідори? Де поділися грядки з помідорами? Хлопець розгубився, він вперше не побачив численних грядок із червоними томатами на дідусевому полі.
Він щодуху помчався до дідуся дізнатися, що ж сталося. Юнак був дуже схвильований і збуджений. Дитяче серце віщувало біду. Дідусь зажурено розповів йому, що цього року прийшла сильна посуха на ці землі, ріка, що тече за лісом зупинилася, припинила наповнювати озеро, багатьом тваринам довелося покинути їхній ліс і шукати іншого, а дерева і рослини без води засихають.
– А де ж твої помідори? – спитав хлопець.
– Цього року не буде врожаю, онучку, землі не вистачає води, – відповів дідусь і, схиливши голову, почимчикував спати.
Хлопець бачив, як зажурився дід, але нічим не міг зарадити. Він і сам був зажурений. Це були не просто овочі, вони були ніби товариші йому. А тепер виходить, що цього літа юнакові немає про кого піклуватися. За декілька хвилин із кімнати вийшов дідусь і раптом став просити у хлопця пробачення.
– Діду, що з тобою? За що ти просиш пробачення? Адже це не твоя провина, – говорив здивовано онук.
– Я обіцяв тобі, що цього року ти будеш продавати помідори на базарі, і не виконав обіцянки. Я знаю, як сильно ти цього хотів, – продовжував вибачатися дідусь. Очі його були сумними, а голова опущена. В такому стані він знову пішов до своєї кімнати.
Хлопець залишився наодинці зі своїми думками, та нічого не йшло в голову, як зарадити цій біді. Непомітно для себе і заснув. Після такого насиченого дня йому треба було відпочити.
Вранці дідусь не поспішав його будити, а займався своїми справами. Коли хлопець прокинувся, він навіть трохи образився, але розумів, що дідусеві потрібна зараз допомога та підтримка, і образа швидко минула.
– Діду, привіт! Чим тобі допомогти? – спитав хлопець.
– Навіть не знаю, тепер роботи стало набагато менше, – сумним голосом відповідав дідусь. – Піди краще зустрінься з друзями, вони ж ще не знають, що ти приїхав.
– Та щось не хочеться. Краще побуду сьогодні з тобою, – відповів хлопець. – Скажи, що мені робити?
– Що ж, якщо так, тоді ходи-но до лісу та збери ягоди. Сподіваюся, ти не забув моєї науки і ще можеш відрізнити їстівні від поганок, – говорячи це, дідусь навіть усміхнувся. – Їх небагато залишилось в лісі, однак вони все-таки є.
Хлопець, задоволений, що став корисним, відправився до пожовклого лісу. Дивне почуття переповнювало: ліс здавався чужим, зовсім не впізнаним. Тут усе змінилося: не було тих запахів, які були раніше, не було звуків тварин, співу птахів. Хлопцеві стало сумно, і він вирішив сісти на галявинці, щоб трохи роздивитися. Досі не змирився із засухою, не хотів вірити, що не буде урожаю. Багато приємних спогадів спливало в думках, і його охопило почуття образи. Воно стало настільки сильним, що юнак не втримався і голосно заплакав.
Хлопець рідко плакав, усі труднощі завжди переживав по-чоловічому сильно, з будь-якої ситуації знаходив вихід. Але зараз біда, що сталася із лісом та дідовим полем, була сильніше за нього. Думаючи про це, юнак плакав голосніше, сльози текли рікою по його щоках, він не міг зупинитися, як не намагався.
А потім знайшов у собі сили і заспокоївся. Згадав про ягоди, які на нього чекають. Він напевно уже давно сидить на цій галявині, дідусь, мабуть, хвилюється. Хлопець підхопився та відправився шукати ягоди. Ліс порідшав, просуватися ним стало набагато простіше, та й ягоди стали помітніші, ніж раніше, хоч і росло їх дуже мало. Збирати довелося декілька годин, невдовзі повечоріло. Юнак подумав про те, що вже час повертатися додому, і побіг у бік ферми. Раптом він знову опинився на тій же галявині, де так журився за лісом та його мешканцями. Хлопець зупинився, окинув поглядом галявинку і побачив, що на тому місці, де він сидів, виріс невеликий кущик. Цього куща точно не було тут! Підійшовши ближче, хлопець побачив абсолютно зелений кущик, який сильно вирізнявся серед сухуватих рослин навколо. І попри те, що вже сутеніло, а кущик був ще зовсім маленький, юнак упізнав у ньому… кущ томатів. Він очам своїм не повірив! Почав фантазувати, що, може, йому все наснилося, і ніякої посухи немає, а ці землі знову можуть бути родючими.
Хлопчина стрімголов понісся додому, щоб порадувати дідуся.
– Дідусю, дідусю! – почав гукав ще здалеку. – У нас скоро будуть помідори, як і раніше! Багато і великі, ще соковитіші!
– Вибач, малий, – відповідав дідусь,– я і сам би хотів, щоб усе змінилося, але боюся, що цього не може бути.
– Ні, ти не розумієш! Я бачив! Сам! На власні очі! Бачив там, у лісі, росте кущ помідор, вода знову повернулася.
Дідусь, звичайно ж, не повірив хлопцеві, але пообіцяв наступного дня піти з ним до лісу і подивитися. Заспокоївшись, хлопець пішов спати. Йому було так радісно і легко, що він заснув швидко і міцно.
Прокинувся хлопчина зарано, чудово пам’ятаючи, що вони з дідусем підуть до лісу подивитися на кущик помідор. Юнак уже уявив, як здивується дід і як зрадіє. Дідусь був зайнятий господарством, і хлопець дочекався, коли той звільниться, щоб нагадати йому про їхнє важливе завдання. Але той і сам прекрасно усе пам’ятав. Він хоча й не вірив хлопцеві, але десь у душі йому хотілося, щоб ця вигадка була правдою. Чоловік не уявляв свого життя без землеробства, яким займався вже багато років, і повернення води, а значить і врожаю, нині було його найбільшою мрією.
– Ти готовий? – спитав дідусь, ледве хлопець устиг поснідати.
– А то!
– Тоді ходімо. Покажеш мені це диво.
Він узяв свій ціпок, з яким завжди ходив по лісу, і вони вирушили на ту саму галявину, де вчора хлопець побачив кущ помідор.
До галявини дійшли швидко. Хлопець уже хотів крикнути: «Дивись!», але не побачив куща, заради якого вони здолали весь шлях. Він пам’ятав, що кущ був саме в цьому місці, однак сьогодні його тут не було. Юнак узявся старанно вишукувати під іншими деревами та пеньками. Дідусь тим часом присів на пеньок і замислився. Згадав, яким був цей ліс, коли він був зовсім маленьким, потім як помінявся ліс, коли він виріс, і який ліс зараз, рідкий та пожовклий. Таким не був ніколи. Дідусеві стало сумно від цього, і його думки були дуже близькі до тих, що були у хлопця вчора. А хлопчина продовжував шукати і жалібно говорити:
– Але ж він був, дідусю, він був тут. На цьому ж місці. Я сидів на цьому ж пеньку і бачив його.
– Я вірю тобі, онучку, але напевно, ми рано зраділи, – заспокоював хлопця дідусь.
Довелося повертатися додому ні з чим. Прийшовши, дідусь поцікавився у хлопця, щоб він хотів на обід, і пішов на кухню готувати. А хлопцеві запропонував після обіду погратися з друзями, відволіктися. І хлопець із ним погодився. Пообідавши, онук попередив дідуся, що вирушить до товаришів, і пішов.
Дорогою побачив стару дідусеву дровітню, якою не користувалися. І та стояла зовсім занедбана. Навколо дровітні поріс чагарник, який не лише перегороджував шлях до неї, а й робив непомітною. Хлопець подумав, що з неї вийде затишний і непомітний будиночок для ігор. Він вирішив підійти поближче, обдивитися, однак це виявилося не так-то й легко. Знадобилося багато часу, щоб дібратися до дровітні крізь густий чагарник, і ще більше, аби потрапити в середину. Дверима вже багато років ніхто не користувався, тому вони відчинялися дуже важко.
Відхиливши двері так, щоб можна було протиснутися, хлопець зайшов. Було дуже темно, промені світла ледь-ледь пробивалися крізь рідкі щілинки в стінах та не могли освітити дровітню. З однієї сторони стояли лопати, а з іншої – великий порожній стіл. Хлопець звернув на нього увагу, тому що саме над столом повинно було бути вікно. Він бачив його ззовні, але через зарослі чагарнику та бруду, яким вкрито все у дровітні, світло крізь скло не пробивалося. І хлопець подумав, що якщо він стане на стіл і зможе відчинити вікно, то стане світліше, щоб оглянути всю кімнату. Майже на дотик він дістався столу, виліз на нього і таки знайшов скляні рами. Трохи зусиль і вікно прочинилося, впустивши світло до темної та задушливої кімнати.
– Так набагато краще! – почувся голос із кутка кімнати. – Не можна, щоб мене бачили люди, і мені доводиться сидіти тут. Але я дуже люблю світло, і мені його не вистачає.
Хлопець ледь не закричав. Він настільки злякався, що завмер на місці. Дивний голос його дуже налякав. Він не знав, що в дровітні знаходиться хтось іще. Нарешті, зібравши всю свою волю, ледве зміг вимовити:
– Хто… Хто тут?
– Я – Томатний Пан, – відповів голос з кутка. – Напевно ти про мене не чув. Але я прийшов сюди, бо піклуюся про свої помідори.
– Ти злий? – тихо спитав хлопець.
– Ха-ха, насмішив! Не бійся, малий, я не завдам тобі зла, я просто хочу розібратися, що тут відбувається, чому ріка перестала текти, позбавивши ці землі води.
Із кутка, в якому знаходився Томатний Пан, почувся шерхіт.
– Я зараз підійду поближче, щоб ти мене побачив.
Томатний Пан вийшов на світло, і хлопцеві вдалося краще його розгледіти. Юнак злякався спочатку, думав, що перед ним з’явиться якась потвора. Але це був… звичайний помідор. Дуже маленький помідор, яких хлопець не бачив раніше.
– А ми ж із тобою давно знайомі, – продовжував Томатний Пан, – ще з дитинства. Твого дитинства, звичайно. Пам’ятаєш?
– Ні, – здивовано відповів хлопець.
– Ну, як так? Ти розповідав казки моїм помідорчикам на дідусевих грядках, а я стояв збоку і також слухав їх. Ти мені ще тоді сподобався. Класний малий, подумав був я, так піклуєшся про моїх дітей. Зазвичай люди їх лише використовують. А ти так ніжно говорив із ними, а не лише збирав урожай. У тебе добре серце, і дідусь твій також хороший.
– А я казав дідусеві, що ви все чуєте! Та чому я тебе не бачив? – поцікавився хлопець.
– Люди не повинні мене бачити, але ти викликав мене – і ось я з’явився.
– Я нікого не кликав! – заперечив хлопець.
– Там, у лісі, на галявині, пам’ятаєш? Ти сидів і сказав, чи подумав, я уже й не пам’ятаю, що дуже би хотів, щоб на цих землях знову можна було вирощувати помідори. Пам’ятаєш?
– Напевно… і цього достатньо, щоб тебе викликати?
– Для людини з добрим серцем і чистими намірами потрібно зовсім мало, аби досягти результату. А тепер мені потрібна твоя допомога, – рішуче вимовив Томатний Пан.
– Моя? Я залюбки. Та чим я можу допомогти? – здивовано поцікавився хлопець.
– Ми повинні з’ясувати, що ж тут трапилося, і неодмінно виправити ситуацію, так?
– Так, – кивав головою юнак.
– Ти ж хочеш, щоб на цих землях знову росли мої помідорчики?
– Більше за все на світі!
– Тоді рушаймо! Я збираюся піти поговорити з Рікою. Нехай поясне нам, чому вона не хоче текти.
І вони вирушили в дорогу. З Томатним Паном було дуже цікаво! Він показував хлопцеві, де мешкають лісові духи, чим вони займаються. А коли знайшли таке місце, де з Рікою можна говорити, Томатний Пан попросив хлопця постояти віддаль, пояснивши, що пані Річка не любить чужаків.
– Річко! Чуєш? Це я – Томатний Пан. Хочу поговорити з тобою.
– Навіщо ти привів до мене людину? – обурено промовила Ріка.
– Та чому ти гніваєшся? Це добрий і гарний хлопець, він піклується про природу.
– Вони всі однакові! Лише користуються та руйнують. Це ж – люди. Он ті, інші. Вони перекривають мене в багатьох місцях, вони завдають мені болю, коли будують греблі та канали. Мені набридло це терпіти!
– Ті… інші… Перекривають… То ось чому ти припинила текти?
– Так, саме тому. Мені набридло. Хай знають, чим можуть обернутися їхні дії.
– Але, Річко, а як же мої помідори?
– Ти зможеш піклуватися про них, якщо вони будуть рости в інших місцях, де люди не так сильно все руйнують.
– Але люди, які вирощують свій урожай на цих землях – це хороші люди, я давно за ними спостерігаю і повністю їм довіряю.
– Підведи до мене людського хлопчика, – наказала Ріка.
Томатний Пан привів хлопця до Ріки і попросив, щоб той розповів їй про свої почуття, про своє ставлення до рослин, тварин, природи і особливо до помідор. Юнак розповідав дуже довго, емоційно й чуттєво, так що пані Ріка розчулилася.
– От бачиш, серед людей є гарні, які люблять природу всім серцем, – додав Томатний Пан.
– Бачу, ти мав рацію щодо цього хлопця, – уже більш лагідно відповідала Річка. – Але інші…, – її голос знову став суворим. – Я дуже на них зла. Ви не уявляєте, якого болю вони мені завдають.
– Річко, давай допоможемо цим землям! – Томатний Пан не відступався від свого прохання.
Вона подивилася на хлопця та вимовила:
– Якщо ти так сильно відданий природі, доведи це!
– Що це означає? – не розумів хлопець.
– Я знову буду текти, і ці землі, як і раніше, стануть плодовитими, але тобі доведеться за це заплатити. Ти станеш моїм річковим духом, і будеш про мене піклуватися. Я даю тобі рік, аби пожити людським життям. А потім ти перетворишся у духа. То що? Ти згодний на мої умови?
Хлопець був приголомшений від такої пропозиції. Ціна була дуже високою. Але він згадував щастя дідуся, коли той займався землеробством. Згадував ліс, яким він був густим та зеленим, згадував рослини та тварин, які жили у цих краях до посухи. Він мусив зробити те, про що просить Ріка, заради цього всього.
Як Томатний Пан не намагався її відмовити, Ріка не хотіла здаватися і наполягала на своєму. Отже, вихід був, але лише один.
І хлопець наважився, він уклав угоду, яку неможливо було розірвати. Після цього хлопець і Томатний Пан вирушили назад. Дорогою вони багато розмовляли. І той пообіцяв усіляко допомагати хлопцеві, якщо щось знадобиться.
Юнак повернувся додому, повечеряв і ліг спати. Вранці його розбудив веселий голос дідуся. Очі у чоловіка сяяли, а в голосі була бадьорість та захопленість. Він розповів хлопцеві, що ріка знову тече, наповнюючи озеро. І вже скоро землі, як і раніше, будуть родити. А до лісу повернуться мешканці. Хлопець обійняв діда за шию, щиро радіючи. Але лише він знав, якою ціною це все дісталося.
А дідусь не припиняв радіти, він говорив, що наступного року засадить томатами ще більше землі, і тоді хлопець усе-таки зможе їх продавати. Хлопець провів із дідусем півдня і вирушив до дровітні, до Томатного Пана.
– Що ж, мені час, хлопче, – вимовив Томатний Пан. – У мене ще дуже багато справ. Я завжди допоможу тобі, якщо буде потреба, лише поклич. А зараз йди, пограйся із друзями, поки в тебе є час. Пам’ятай про угоду із Річкою. У тебе є рік!
Томатний Пан перетворився на суху стеблинку та розсипався.
Це літо хлопець провів дуже весело. Грався із товаришами, допомагав дідові, за всіма турботами він майже забув про своє нове призначення. Наприкінці літа за ним приїхали батьки і забрали в місто. А там школа, уроки – час проходить швидко.
І знову настало літо, і знову канікули в дідуся.
Приїхавши на ферму, хлопець побачив багато зелених кущів із помідорами, зелений густий ліс і велике озеро, повне води. Усе було, як колись, і навіть краще. Дідусь і сусідські ферми раділи великому врожаю, на який вони очікували, і весь час про це говорили. А юнак рахував дні, коли треба було перетворюватися на духа.
Минув тиждень, і хлопцеві потрібно було йти до Ріки, як він і обіцяв. Трохи сумний, але впевнений у своєму правильному рішенні, відправився у дорогу. На знайомому з минулого року місці він побачив Томатного Пана. Той розмовляв з Рікою і мав щасливий вигляд. Хлопець підійшов ближче, привітався.
– Добридень тобі, хлопче, – мовила Ріка. – А ти виявився справді хорошим! Стримав свою обіцянку, прийшов, як домовлялися, не злякався. За це я хочу нагородити тебе. Ми багато говорили з Томатним Паном про те, як поводяться люди на цих землях, і зрозуміли, що вони добрі та бережливі. І я вчиню неправильно, забравши тебе у свій світ. Якщо ти залишишся серед людей, ти будеш продовжувати добре ставитися до природи, я в цьому переконана. А це важливо. Ти був готовий принести себе в жертву заради природи і близьких людей. У тебе добре серце. Я звільняю тебе від виконання нашої угоди. Йди до рідних і живи звичайним життям.
Хлопець зрадів, адже подумки він уже попрощався і з друзями, і з батьками. Аж тут – звільняю… Він не став нічого більше розпитувати, подякував усім і рушив додому, збентежений і щасливий. Дорогою його наздогнав Томатний Пан.
– Ну що, задоволений? – спитав він.
– Дуже! Дякую, що вмовив її.
– Без тебе у мене би нічого не вийшло. Ти своїми вчинками це заслужив, а я лише показав їй це, і вона зі мною погодилась. Тобі належить бути серед людей і піклуватися про природу. Ну а тепер прощавай! Ще побачимося! Цілую! Люблю!
І Томатний Пан знову зник, як і минулого разу.
Багато часу спливло. Про цю посуху тільки згадують старожили. Хлопчик виріс, згодом став добрим фермером, хоча й жив у місті. Однак він завжди знаходив час приїхати і поспілкуватися з томатами, адже він точно знав, що вони його чують. А допомагав йому в усьому Томатний Пан.
